Uciekając przed wojną, czyli 90 dni w nieokreślonej przestrzeni

0
398
Lviv, Ukraine - March 10, 2022: Ukrainian refugees on Lviv railway station waiting for train to escape to Europe during russian war
- reklama -

Wiszące drzewo w ogrodach Europy – tak z grubsza można opisać stan Ukraińców, którzy uciekając przed wojną opuścili swoje domy.

Kiedy zaczynałam pracę nad artykułem, przychodziło mi do głowy wiele porównań, aby opisać Ukraińców, dla których Cieszyn i okolice stały się domem. Planowałam w nim również dużo danych i statystyk z oficjalnych instytucji. Poszukując informacji zdałam sobie sprawę, że wystarczą liczby. Jednak ludzie uciekający przed wojną nie są liczbami. To kobiety i dzieci, mężczyźni i starcy, którym pewnego dnia zabrano pokój.

Przeglądając internet, natknęłam się na fotografię instalacji – drzewo z korzeniami, zawieszone za koronę pod sufitem na środku sali. Patrząc na to zdjęcie nagle zdałam sobie sprawę, że ten obraz najlepiej ilustruje sytuację Ukraińców, którzy po 24 lutego przekroczyli granicę. Przez trzy miesiące wojny każdy z nas żył jak drzewo, które zostało wyrwane z korzeniami, przeniesione do pięknego pokoju i zawieszone za gałęzie. Jedyna różnica polega na tym, że w przeciwieństwie do drzewa z ekspozycji mamy prawdziwe liście i owoce, a drzewo nadal żyje.

Moja historia oparta jest na własnych doświadczeniach oraz historiach ludzi, których spotkałam w „mieście na granicy” – Cieszynie. Ludzi z korzeniami i gałęziami wiszącymi w powietrzu gdzieś w pięknym miejscu w środku Europy.

- reklama -

Aby żyć w pełni, człowiek musi zadomowić się w społeczeństwie. W najprostszym sensie oznacza to mieszkanie i pracę. Twój własny kącik, w którym ustalasz własne zasady i pracujesz, co daje poczucie pewności każdego dnia.
I właśnie będąc w stanie tego wiszącego drzewa, jednocześnie otrzymaliśmy odpowiedź na pytanie o sens życia.
 
Inaczej wygląda szukanie odpowiedzi, kiedy wiemy, jak będzie wyglądał dzień jutrzejszy, a nasze plany sięgają roku, a nawet kilku lat. Inaczej jest, gdy pewnego dnia budzisz się o 5 rano i nie kierujesz już swoim życiem w pełnym tego słowa znaczeniu. Tak, nadal wiesz, co będzie na obiad. Nie można jednak przewidzieć, czy będzie można go zjeść przy kuchennym stole, czy w piwnicy. A trochę później niektórzy z nas zdali sobie sprawę, że w pewnym momencie może nawet nie być w kuchni, bo uderzył w nią pocisk. I to był początek innego życia. 90 dni wojny zmieniło postrzeganie świata jako całości.

Tam, w domu każdy z nas układał swoje życie, szukał swojego  powołania, budował karierę,  zakładał rodzinę i od czasu do czasu spoglądał w przyszłość. Dla milionów Ukraińców dzisiaj przyszłość jest nieznana. Bardzo trudno to sobie wyobrazić, a co dopiero przewidzieć. Jakie będzie jutro, co przyniesie nowy dzień? Większość z nas nie ma odpowiedzi na te pytania. I tak żyjemy, my  uchodźcy, ci, którzy pozostali i ci, którzy powrócili – wczoraj i dziś, z wiarą, ale bez konkretnych planów na przyszłość.

Podczas przekraczania granicy nikt z nas nie potrafił odpowiedzieć na pytanie — jak długo i kiedy wracać? Dokładniej odpowiedź brzmiała – maksymalnie kilka tygodni. Bo niedługo wszystko się skończy i wrócimy. Zabraliśmy tylko niezbędne rzeczy, dokumenty i trochę pieniędzy. Bo wkrótce wrócimy do domu. Osobiście wciąż trudno mi kupić coś nowego, bo przecież „mam to wszystko w domu”.

Przyjeżdżaliśmy, aby zatrzymać się i przebywać w cudzych domach, nie zdając sobie sprawy z  upływu czasu. Dzień jak godzina, tydzień jak jeden dzień. Wyspać się w ciszy, nakarmić dzieci, zjeść coś samemu, zadzwonić do domu. Do tego jeszcze wiadomości, wiadomości, wiadomości… Co  w Ukrainie?

Mijają tygodnie. Noce w piwnicy, syreny o świcie i odgłosy artylerii stopniowo zacierają się w pamięci. Umysł już trochę odpoczął i zaczynasz się zastanawiać. Co jest wokół ciebie? Uświadamiasz sobie, że proste codzienne rytuały nie wystarczą. I nawet jeśli jesteśmy tu tymczasowo, każdy z nas jest osobą i ma swoje potrzeby. Musisz nie tylko istnieć, musisz żyć. Więc co robić? Wrócić czy zostać? Najtrudniej mają ci, którzy mają dokąd wrócić. Kiedy będzie odpowiedni czas? Teraz czy jeszcze warto czekać?

Według stanu na 27 maja do Polski wjechało ponad 3,6 mln Ukraińców. Co trzeci otrzymał numer PESEL. Ale w tym samym czasie na Ukrainę wróciło już
652 000 osób.

Według stanu na koniec maja w powiecie cieszyńskim zarejestrowano ok. 8 tys. Ukraińców, którzy uciekli przed wojną, z czego 70% stanowiły kobiety.

Spośród ponad miliona opublikowanych numerów PESEL 48% to osoby nieletnie.

Od pierwszych dni wojny z Ukrainy wyjechało ponad 6 milionów ludzi. Część z nich kontynuowała swoją podróż do innych krajów europejskich. W Polsce osiedliło się około trzech i pół miliona uchodźców. Niektórzy od razu zostali, inni znaleźli tu wsparcie później, nie mogąc zasymilować się w innych krajach z powodu biurokracji i odmiennej mentalności mieszkańców Zachodniej Europy.

„Z Polakami jest łatwiej — myślimy podobnie” – często słyszę od rodaków, którzy opuścili Ukrainę przez granice Węgier, Rumunii czy Mołdawii i kontynuowali podróż w poszukiwaniu schronienia w Niemczech, Francji czy innych krajach Europy Zachodniej.

Wiele mówiono o tym, jak Polacy przyjmowali ukraińskich uchodźców na granicach, a potem w hotelach, sanatoriach i innych miejscach tymczasowego osiedlenia. Ukraińcy w żadnym innym kraju nie spotkali się z tak szybką reakcją i zaspokojeniem  ich najważniejszych potrzeb.

Szczególne miejsce zajmują tu ludzie, którzy otworzyli swoje domy. Po doświadczeniu strachu, strzałów, bombardowań i okropności wojny znaleźli się pod opieką zupełnie obcych, ale jakże troskliwych ludzi. Czy my otworzylibyśmy tak samo nasze drzwi? Wielu z nas zadawało sobie to pytanie.

Mieliśmy okazję schronić się przed wojną, uratować życie swoje i naszych dzieci. Dostaliśmy możliwość życia. I z tej pomocy skorzystali Ukraińcy. Na różne sposoby. Ktoś widział w tym szansę na nowe życie. Niektórzy nie mogli znieść tęsknoty za domem i wrócili na Ukrainę. Wiele osób zostało bez wyboru, ponieważ ich domy zostały zniszczone. Są też tacy, którzy są jeszcze w stanie „tymczasowym” – wojna się skończy – wtedy wrócimy. Tym ludziom jest  dzisiaj najtrudniej.

Podczas moich trzech miesięcy tutaj miałam okazję rozmawiać z wieloma  naszymi  uchodźcami.  Ludzie w średnim wieku, młode matki, kobiety w ciąży, osoby starsze, nastolatki. W przeciwieństwie do tych, którzy wiedzą, co chcą robić, pozostają w stanie zawieszonego drzewa.  Prędzej czy później każdy z nich uświadamia sobie, że nie da się w nieskończoność korzystać z  życzliwości  goszczących ich rodzin. Ich własne fundusze się kończą, pomoc rządu już dawno została wydana, więc trzeba wziąć sprawy w swoje ręce i przypomnieć sobie,  jak żyć. 

Moja polska znajoma mówi, że życie w nowym miejscu ma trzy etapy: pierwszy to moment, kiedy zdajesz sobie sprawę, że możesz rozpakować walizkę. Drugi etap ma miejsce, gdy pojawia się chęć powieszenia obrazu na pustym gwoździu. A trzeci etap  „jestem w domu”, kiedy chcesz posadzić kwiaty w doniczce.

Mieszkanie jest zawsze priorytetem. W pierwszych tygodniach wojny sytuacja musiała zostać szybko rozwiązana. Zarówno ze strony uciekinierów, jak i gospodarzy. Wyczerpani i przerażeni wojną ludzie cieszyli się, że mogą po prostu ogrzać się w skromnych warunkach. Ale nie można nieustannie być gościem, więc logicznym pytaniem jest znalezienie własnego kąta.

Niestety rynek mieszkaniowy w powiecie cieszyńskim nie jest tak duży i przystępny cenowo jak popyt na niego. Jednocześnie głównym problemem dla osób, dla których Cieszyn nie jest miejscem stałego zamieszkania, a jedynie tymczasowym domem w czasie wojny, są warunki najmu. I nie chodzi tu tyle o koszt mieszkania, ile o warunki najmu – przynajmniej na rok. Ukraińcom żyjącym z myślą o rychłym zakończeniu wojny i możliwości powrotu jest niezwykle trudno zdecydować się na kolejne 12 miesięcy nieobecności w domu. Przede wszystkim ze względów moralnych.

80% Ukraińców, którzy przychodzą do urzędu pracy, poszukuje pracy na krótki czas z możliwością zamieszkania.

Jednocześnie Ukraińcy rozumieją, że bez znajomości języka trudno jest znaleźć pracę w swoim zawodzie i nie odrzucają ofert ciężkiej pracy fizycznej w fabrykach, pomocy kuchennej czy sprzątania.

Około 34% kobiet zgłaszających się do Urzędu Pracy wskazuje w ankiecie zawód nauczyciela. Jednak pomimo dużej liczby dzieci przyjmowanych do szkół i przedszkoli, znalezienie pracy w tym zawodzie nie jest takie łatwe. Wielu polskich nauczycieli komunikuje się w języku rosyjskim. Dzieci zaś szybko adaptują się do nowych warunków.

Fryzjerki i kosmetyczki stosunkowo łatwo mogą znaleźć dobrą pracę.

Kategorią Ukrainek, którym najtrudniej jest znaleźć pracę, to specjalistki np. ds. księgowości.

To wszystko sprawia, że umiejętność dostosowania się do bieżącej sytuacji jest niezwykle ważna.

Pewnego dnia, zostając tylko z małą walizką zawierającą ostatnie 30 lat  życia, doskonale można zrozumieć, co jest naprawdę ważne. A odpowiedź na pytanie – jaki jest sens życia, jest bardzo prosta –  po prostu żyć.

 

= = = = = = = =

Втікаючи від війни або 90 днів у невизначеному просторі.

Висяче дерево у садах Європи – приблизно так можна описати стан українців, що покинули свої домівки, рятуючись від війни. 

Розпочинаючи роботу над статтею, я перебрала в голові безліч порівнянь, аби описати українців, для яких Цешин і його околиці, волею долі, стали домівкою. Тут також мало бути багато цифр
і статистичних даних від офіційних установ. Але в процесі пошуку інформації, я зрозуміла – цифр
і так достатньо. А  люди, які тікають від війни –  це не просто статистика. Це жінки та діти, чоловіки і літні люди, у яких одного дня забрали спокій.

І ось, вештаючись сторінками інтернету, натрапила на фото інсталяції на експозиції – дерево з корінням, підвішене до стелі посеред зали за крону. Дивлячись на це зображення,
я раптом зрозуміла, що воно якнайкраще підходить для нас:  українців, котрі перетнули кордон після 24 лютого. Три місяці війни кожен
з нас прожив як те дерево, що вирвали з корінням, принесли до гарної кімнати, і підвісили за гілля. Різниця лише в тому, що на відміну від дерева експоната, ми маємо листя і плоди, і дерево продовжує жити. 

Моя розповідь спирається на власний досвід і історії людей, котрих я зустріла у “місті на границі” – Цешині. Людей з корінням і гіллям, що висять у повітрі десь у гарному місці посеред Європи.

Для того, щоб жити повноцінно, людині потрібно закріпитися у соціумі. У найпростішому сенсі це означає наявність житла і роботи. Власний куточок, у якому ти встановлюєш свої правила,
і працю, яка дає впевненість у наступному дні. 

Перебуваючи у стані цього висячого дерева, ми водночас отримали відповідь на питання про сенс життя. Одна річ, ставити собі його, коли ти точно знаєш, що твоє завтра наступить. І день
і навіть рік, а може й п’ять років життя сплановано. Зовсім інша річ, коли одного дня ти прокидаєшся о 5 ранку і більше не керуєш своїм життям,
в повному розумінні цього слова. Так, ти все ще знаєш, що буде на обід, але чи вдасться тобі з’їсти його за столом своєї кухні, чи вже у підвалі, спрогнозувати не вдасться. А ще трохи згодом частина з нас зрозуміла, що якоїсь миті може не стати і кухні, бо в неї прилетіла ракета. І це стало початком відліку іншого життя. 90 днів війни
у рідному краю змінили сприйняття світу
в цілому.

Там, вдома, кожен з нас лаштував свій побут, шукав покликання, будував кар’єру, сім’ю і час від часу заглядав у майбутнє. Для мільйонів українців майбутнє сьогодні стерлося. Тобто воно звісно є, тільки уявити його, а тим паче спрогнозувати, дуже важко. Яким буде завтра? Що принесе новий день? Більшість з нас немає відповіді на ці питання. Так і живемо ми, біженці, ті що залишилися, і ті що повернулися – вчорашнім і сьогоднішнім, з вірою, але без конкретики майбутнього.

Перетинаючи кордон жоден з нас не міг точно відповісти на питання, як довго це триватиме
і коли назад? Точніше, відповідь була – максимум декілька тижнів, бо скоро все закінчиться і ми повернемося. Ми брали лише необхідні речі: документи і трохи грошей на перший час, бо ж скоро додому. Особисто я до сьогодні важко купую щось нове, потрібне для комфортного життя, бо „у мене вдома все це є”. 

Українці тікають не від бідності, а від війни.

Ми приходили „погостювати” і „перебути” у чужі домівки, не до кінця усвідомлюючи плин часу. День як година, тиждень – за день. Відіспатись у тиші, нагодувати дітей, щось поїсти самому, подзвонити додому. І новини, новини, новини. Що там в Україні? 

Але тижні минають. Частково стерлись ночі у підвалі, сирени на світанку і звуки артилерії. Мозок відпочив і почав роззиратися. А що
ж навколо? Свідомість прийшла до тями, а разом з нею сприйняття себе і розуміння, що простих та звичних щоденних ритуалів недостатньо. І нехай ми тут тимчасово,  та кожен з нас особистість
і маємо свої потреби, які прагнемо задовольнити. Неможливо лише існувати. Потрібно жити. Тож що робити? Повертатися чи залишитись? Найскладніше відповісти на це питання саме тим, кому є куди повернутись. Але коли буде відповідний час? Вже зараз чи ще варто зачекати?

За даними прикордонної служби станом на
27 травня до Польщі в’їхали понад 3,6 мільйона українців. Кожен третій отримав номери PESEL. Водночас 652 тисячі осіб уже повернулися в Україну

Станом на кінець травня на території Цешинського повіту зареєстровано близько 8 тисяч українців, що втекли від війни, 70% з них жінки.  

З понад мільйона виданих номерів PESEL 48% це реєстрація осіб неповнолітніх.

З перших днів війни з України виїхало понад
6 мільйонів осіб. Частина з них продовжила свою подорож в інші країни Європи. Приблизно три з половиною мільйони втікачів осіли на території Польщі. Хтось вирішив залишатися одразу, хтось знайшов підтримку тут вже після того, як не зміг  асимілюватися в інших країнах через бюрократію та різницю у менталітеті.

«З поляками простіше – ми схожі за думками» – часто чую від земляків, які покидали Україну через кордони Угорщини, Румунії чи Молдавії та продовжували рухатись далі, шукаючи прихисток у Німеччині, Франції чи інших країнах західної Європи.
 
Про те, як поляки зустрічали українських біженців на кордонах, а потім в готелях, санаторіях та інших місцях тимчасового поселення, уже було сказано чимало. Такої швидкості  реагування та організації найважливіших потреб, яку проявили наші сусіди, українці не зустрічали в жодній іншій країні.

Окреме місце займають люди, що відкрили свої домівки. Після пережитого страху, пострілів, бомбардування та жахів війни, опинитися під опікою абсолютно чужих, але настільки небайдужих людей. Чи відкрили б ми так свої двері? Питання, яке тут ставив собі, напевно, кожен з нас.

Ми отримали можливість сховатися від війни, вберегти життя свої та наших дітей. Ми отримали можливість жити. І українці скористалися цією допомогою. По-різному, хто як вмів. Хтось побачив у цьому шанс на нове життя.

Дехто не витримав туги за домом, і повернувся
в Україну. Чимала кількість людей залишилися без вибору, бо їх дім знищено. Також є ті, хто все ще перебуває у «тимчасовому» статусі: закінчиться війна – повернемося. І власне цим людям сьогодні найважче. 

За три місяці перебування тут мені довелося поспілкуватися з великою кількістю наших біженців. Це люди середнього віку, молоді мами, вагітні жінки, літні люди, підлітки. Вони, на відміну від тих хто остаточно визначився
з подальшим облаштуванням свого життя, далі залишаються у стані дерева, підвішеного за гілля. Але до кожного з них рано чи пізно приходить розуміння: більше не можна випробовувати доброту сімей, що тимчасово прихистили, власні кошти закінчуються, допомогу від уряду давно витрачено, а отже потрібно брати себе в руки
і згадувати як жити. А це означає облаштовувати побут.
 
Моя знайома полька поділяє процес обживання на новому місці на три стадії. Перша –  коли ти розумієш, що можна розпакувати валізу. Друга стадія настає, коли виникає бажання повісити картину на пустий гвіздок. І третя стадія –
«я вдома», коли хочеться посадити квіти
в горщик.

На жаль, ринок житла у Цешинському повіті виявився не настільки великим та доступним, як попит на нього. І водночас основною проблемою для людей, що не розглядають Цешин, як місце постійного проживання, а лише як тимчасовий дім на час війни, є умови оренди житла. І мова йде не так про вартість помешкань, як терміни оренди – щонайменше на 1 рік. Прийняти рішення про ще 12 місяців перебування поза домом для українців, які живуть думкою про скоре закінчення війни і можливість повернення, надзвичайно важко, насамперед морально. 

80% українців, що приходять до центру зайнятості шукають роботу на короткий термін і з можливістю проживання.

Водночас українці розуміють, що знайти роботу за спеціальністю без знання мови важко, тож не нехтують пропозиціями важкої фізичної роботи на фабриках або такими, як допомога на кухні чи прибирання.

Вчительки, лікарі, економісти, бухгалтера та працівниці сфери косметології – професії, які вказують в анкеті більшість українок, що звертаються до Центру зайнятості. Проте, влаштуватися, наприклад, до школи чи садочку, навіть попри велику кількість українських дітей, яких прийняли на навчання, наприкінці навчального року не так просто. До того
ж чимало польських вчителів пам’ятає російську, тож можуть порозумітися з учнями. Та й у самих учнів чи вихованців дитячих садочків не виникає особливих складнощів, через схильність дітей до швидкої адаптації у новому середовищі.

Відносно легко вдається влаштуватися на хорошу роботу перукарям та косметологам. 

Українки, яким найважче з працевлаштуванням за професією – це переважно спеціалісти бухгалтерської справи. 

Тож можна сказати, що в умовах сьогодення для тих українців, що знайшли тут свій тимчасовий притулок, надзвичайно важливим
є вміння адаптуватися до обставин. Знайти сили, щоб пережити важкі часи війни, вимушеної розлуки з близькими та не загубити себе у стані невизначеності.

А разом з тим, одного дня залишившись лише з малою валізою, куди помістилися останні 30 років життя, дуже чітко приходить розуміння того, що є важливим насправді. І відповідь на питання, в чому ж сенс життя, дуже проста –
в тому щоб просто жити.